Працівник може звернутися з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу без обмеження будь-яким строком

«Середній заробіток за час вимушеного прогулу є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію через неналежні від нього причини», - зазначила ВПВС у справі №755/12623/19.

Суть справи:

Позивач звернувся до суду з позовом до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Людина перебувала у трудових відносинах з відповідачем і наприкінці 2017 року була звільнена з роботи на підставі п.3 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю України.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва визнано незаконним та скасовано наказ про звільнення та позивача відновлено на роботі.

Під час розгляду справи про поновлення на роботі, позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог: стягнути з відповідача середній заробіток під час вимушеного прогулу та середній заробіток під час затримки розрахунку під час звільнення. Суд відмовив у прийнятті заяви у зв'язку з пропуском процесуального строку на час її подання.

Позивач зазначив, що відповідач порушив терміни виплати заробітної плати під час звільнення на початку грудня, оскільки повний розрахунок був здійснений лише у середині березня наступного року.

З урахуванням наведеного стягнути необхідно середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із грудня до дня прийняття рішення та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 403 000 грн.

Рішенням Дніпровського районного суду у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції зазначив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, тому на вказану вимогу поширюється тримісячний строк. Термін позивач пропустив. При звільненні роботодавець здійснив повний розрахунок.

Постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу позивача частково задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано у частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.

Стягнуто з НБУ на користь позивача 279 034,38 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Обидві сторони подали касаційну скаргу.

Позиція Великої Палати Верховного Суду:

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону № 108/95-ВР: заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Конституційний Суд України в одній зі своїх справ зазначив, що поняття «заробітна плата» та «оплата праці», які використані в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав та обов'язків з оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, які мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на одержання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснено нарахування таких виплат.

За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Ч.2 ст.235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудову суперечку, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці у заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш ніж за рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, ухвалює рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Конституційний Суд України уклав, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким терміном звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно з державними гарантіями, встановленими законодавством, у тому числі і за час простою, що мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було зроблено роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично уклав, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається працюючим та отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій, має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обчислюється згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (Порядок № 100), і саму виплату, відповідно, названо середньою заробітною платою.

На думку Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію через незалежні від нього причини. Тобто у разі визнання звільнення незаконним та відновлення працівника на роботі, держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних причин та отримувати заробітну плату.

При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа відновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебував у трудових відносинах.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, оскільки є заробітною платою.

На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівникові заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі надалі звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.

Суди попередніх інстанцій помилково застосували положення частини першої статті 233 КЗпП України та зробили неправильні висновки щодо необхідності застосування тримісячного терміну звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Судами встановлено, що при розгляді справи про поновлення на роботі позивача питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу не було вирішено.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню за період із грудня 2017 року по липень 2019 року.

Про утримання середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення

Ч.1 ст.47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку та здійснити з ним розрахунок у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу.

Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми повинні бути виплачені пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, що належать працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу на весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку та спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом термін винагороди за виконану роботу (всіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовам трудового договору та відповідно до державних гарантій).

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, він починається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися, що власник чи уповноважений ним орган, з вини якого відбулася затримка виплати всіх належних під час звільнення сум, фактично з ним розрахувався.

В одній із постанов Великої Палати Верховного Суду зроблено правовий висновок про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати) у розумінні статті 2 Закону № 108/95 -ВР, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку під час звільнення не входить до структури заробітної плати.

Судами встановлено, що в день звільнення истцу було здійснено виплату всіх належних сум, за винятком премії за результативність роботи.

З позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся через більш ніж один рік після виплати відповідачем премії, тоді як термін подання до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня повного розрахунку із заробітної плати.

Позивач просив стягнути середній заробіток за один період у подвійному розмірі, що не відповідає змісту КЗпП України, який не передбачає можливість стягування подвійного заробітку.

Верховний Суд в одній із своїх справ зробив правовий висновок про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за ст.117 КЗпП України, так і за статтею про подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде невідповідно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав, що позивача відновлено на роботі, тобто він не має статусу звільненого працівника, а тому підстави покладання на роботодавця відповідальності за статтею 117 КЗпП України не виникло.

Ні КЗпП України, ні Законом № 108/95-ВР не передбачено відповідальності роботодавця за порушення строків виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника середнього заробітку, який продовжує працювати на підприємстві, за затримку розрахунку при звільненні.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відхиляє доводи касаційної скарги позивача в цій частині з огляду на їх необґрунтованість.

Таким чином, ВПВС ухвалила: касаційну скаргу Національного банку залишити без задоволення. Касаційну скаргу позивача частково задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду у Києві та постанову Київського апеляційного суду щодо рішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та прийняти в цій частині нове рішення. Позовну вимогу позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу частково задовольнити.

Стягнути з Національного банку України на користь позивача 2 455 200 грн заробітку за час вимушеного прогулу із утриманням із цієї суми встановлених законодавством податків та зборів.