ОП КГС ВС підтримала право сторін у мировій угоді встановлювати розстрочення понад один рік

Мирова угода та розстрочення виконання судового рішення є різними правовими інститутами, що регулюються відповідно статтями 192 та 331 ГПК України. Встановлення у мировій угоді графіку платежів, у тому числі на строк, що перевищує один рік, не заборонено ГПК України, а є виявленням взаємоузгодженої волі сторін. Законодавчі обмеження щодо строку розстрочення виконання судового рішення (не більше одного року), встановлені ч. 5 ст. 331 ГПК України, не поширюються на умови мирової угоди.

Прокурор звернувся з касаційною скаргою на ухвалу суду апеляційної інстанції у справі за своїм позовом в інтересах виконавчого комітету сільської ради до ТОВ про стягнення заборгованості (3 % річних, інфляційних втрат) за договором про пайову участь (внесок) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту. 

Місцевий господарський суд позов задовольнив. 

Суд апеляційної інстанції за клопотаннями позивача і відповідача затвердив мирову угоду, визнав нечинним рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрив. 

ОЦІНКА СУДУ 

На розгляд ОП КГС ВС винесено питання співвідношення інститутів розстрочення (відстрочення) виконання судового рішення (ст. 331 ГПК України) та мирової угоди (ст. 192 ГПК України) в розрізі можливості мировою угодою встановити строк виконання зобов’язання більший, аніж річний строк розстрочення (відстрочення) виконання судового рішення, встановлений ч. 5 ст. 331 ГПК України. 

Мирова угода у позовному провадженні – це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. 

Переглядаючи справу у касаційному порядку ОП КГС ВС виходила з того, що на відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення. 

Загальний наслідок укладення мирової угоди полягає в тому, що сторони приймають умови, які для них є прийнятними, замість того, щоб покладати вирішення спору на суд. 

Надавши учасникам справи право на врегулювання спору між собою на засадах диспозитивності, законодавець в той же час визначив межі реалізації такого права, дотримання яких є обов’язковим і для учасників правовідносин, і для суду. Повноваження суду щодо ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди також є обмеженими та передбачають можливість відмови у затвердженні мирової угоди та продовження судового розгляду. Затверджуючи мирову угоду, суд не має давати визначення обставинам непереборної сили та наводити перелік доказової базу у випадку їх ймовірного настання. При цьому, звільнення від відповідальності особи, яка порушила зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили, відповідає положенням ст. 617 ЦК України, отже така умова мирової угоди не суперечить закону. 

ОП КГС ВС дійшла висновку про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 917/1291/23, про те, що мирова угода, яка передбачає умови щодо поетапного погашення заборгованості, не може підміняти собою судове рішення (ухвалу) про розстрочення виконання рішення суду, виходячи з такого. 

Положення ст. 331 ГПК України (відстрочка, розстрочка виконання рішення, зміна способу та порядку його виконання) застосовується до судового рішення, яким вже вирішено спір між сторонами та яке набрало законної сили й підлягає обов’язковому виконанню. на користь такого свідчить також розміщення законодавцем цієї норми саме в розділі V ГПК України, присвяченому процесуальним питанням, пов’язаним з виконанням судових рішень у господарських справах. При цьому, розстрочення виконання рішення ініціюється стороною одноосібно, зазвичай боржником. Фактично у цьому випадку мова йде про наявність субординаційних відносин між боржником та судом, який, на стадії виконання судового рішення, має право дозволити відповідне розстрочення або відстрочення.

Аналіз положень ч. 1 ст. 192 ГПК України свідчить, що мирова угода – це результат дискреційних повноважень сторін спору координаційного (договірного) характеру з метою припинити спір, виражений в укладеному ними та поданому на затвердження суду правочині – мировій угоді, яка набирає чинності з моменту її затвердження судом. 

ОП КГС ВС зазначила, що взаємними поступками є добровільна відмова кожної із сторін від чого-небудь (певних вигод, умов, намірів тощо) або послаблення своїх вимог на користь врегулювання конфлікту. Узгодження взаємних поступок є виключним правом сторін, яким вони користуються на власний розсуд, виходячи із власної оцінки комерційної доцільності, господарських, цивільних чи ділових взаємовідносин із контрагентом, майнових або немайнових інтересів тощо. Сутність поступок може носити кількісний (прощення боргу у певній частині тощо) або якісний характер (розстрочення боргу на певний строк). Втручання суду в оцінку взаємних поступок обмежене підставами для відмови у затвердженні мирової угоди, визначеними ч. 5 ст. 192 ГПК України. 

ОП КГС ВС виснувала, що можливість встановлення графіку платежів, у тому числі поза межами річного строку, не заборонено ГПК України як умови для затвердження мирової угоди та є виявленням взаємоузгодженої волі сторін на підставі взаємних поступок, виходячи з їх власних інтересів. а тому помилковим є ототожнення узгодження сторонами мирової угоди умови про розстрочення платежів (ст. 192 ГПК України) та розстрочення виконання судового рішення, яке набрало законної сили (ст. 331 ГПК України). 

Отже, погодження сторонами справи у мировій угоді поетапного погашення всього обсягу заявленої позивачем заборгованості з використанням фактичного розстрочення погашення боргу на строк, що перевищує один рік, не є порушенням ст. 192 ГПК України.

ОП КГС ВС погодилась з висновками апеляційної інстанції, що такий підхід забезпечить стабільне надходження коштів до бюджету та відповідає інтересам держави, а поетапна сплата заборгованості спрямована на забезпечення виконання зобов’язань без ризику припинення діяльності відповідача, що має важливе значення для збереження надходжень від його діяльності та подальшого забезпечення інтересів держави. 

За результатами розгляду касаційної скарги ОП КГС ВС залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі. 

Детальніше з текстом постанови ОП КГС ВС від 06.06.2025 року у справі № 917/141/24 можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/128205469