КГС ВС про повноваження обласних військових адміністрацій на ухвалення рішень про реквізицію

Обласна військова адміністрація, що утворюється в умовах правового режиму воєнного стану, не належить до військового командування у розумінні статті 3 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» або військового формування згідно із Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а тому не наділена повноваженнями та правами, передбаченими у статті 4 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», ухвалювати рішення, видавати накази, безпосередньо вчиняти дії щодо примусового вилучення / відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, в умовах правового режиму воєнного стану, зокрема, і у місцевостях, де ведуться бойові дії. Спори щодо реквізиції майна в умовах воєнного стану – про право на майно, вилучене / відчужене в умовах правового режиму воєнного стану, відносяться до юрисдикції господарських судів.

За результатами касаційного провадження касаційну скаргу задоволено частково, постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції скасовано в частині рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про зобов’язання відповідача повернути позивачу автомобіль і в цій частині ухвалено нове рішення – позов задоволено, витребувано від відповідача на користь позивача автомобіль, в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції залишено без змін.

ОП КГС ВС розглянула касаційну скаргу ТОВ «Ніколь-Моторс» у справі за позовом скаржника до обласної військової адміністрації (далі – військова адміністрація) про визнання протиправним та скасування наказу про відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану (далі – наказ) в частині відчуження автомобілів, визнання недійсним акта про примусове відчуження або вилучення майна, укладеного між сторонами в частині відчуження зазначених автомобілів (далі – акт), та зобов’язання відповідача повернути позивачу автомобіль.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ 

Предметом спору у цій справі є наказ військової адміністрації та укладений між сторонами акт про примусове відчуження / вилучення у позивача відповідачем в умовах правового режиму воєнного стану належних позивачу на праві власності автомобілів. 

Підставами для цих вимог позивача стали аргументи про незаконність зазначених актів через заперечення позивачем повноважень відповідача видавати наказ та вчиняти ці дії в умовах правового режиму воєнного стану. 

Метою позовних вимог та звернення позивача по захист порушеного відповідачем, на думку позивача, в умовах правового режиму воєнного стану права у спірних правовідносинах є захист та відновлення права власності позивача на примусово відчужені / вилучені у нього автомобілі.

Господарський суд рішенням, залишеним без змін у постанові апеляційного господарського суду, відмовив у задоволенні позову з мотивів правомірності здійсненого відповідачем примусового відчуження автомобілів у позивача, дотримання відповідної процедури та недоведення позивачем відсутності у відповідача повноважень видавати оспорюваний наказ з оформленням акта. 

ОЦІНКА СУДУ

При передачі цієї справи на розгляд суддів ОП КГС ВС порушено питання про застосування положень пункту 6 частини першої статті 20 ГПК України, які визначають предметну юрисдикцію спору щодо права власності чи іншого речового права на майно тощо та винятки з відповідного правила. Тобто у цій справі порушено питання предметної юрисдикції спору.

У зв'язку з цим ОП КГС ВС звернулася до правил розмежування спорів між адміністративною та господарською судовою юрисдикцією за предметом, змістом та характером спірних правовідносин.

Враховуючи, зокрема, положення пункту 8 частини першої статті 19, частини першої та другої статті 267 КАС України, ОП КГС ВС зазначила, що законодавець визначив юрисдикцію адміністративних судів з розгляду справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (статті 350, 351 ЦК України). 

Проте вирішення спорів щодо реквізиції майна, що вже відбулась (припинення права власності на момент звернення до суду вже сталося), згідно з чинним законодавством до адміністративного судочинства не віднесено.

Якщо порушенням своїх прав особа вважає наслідки, спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов’язків, то такі відносини мають майновий характер або пов’язаний з реалізацією особою її майнових чи особистих немайнових інтересів. Тому визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб’єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до пункту 10 статті 16 ЦК України.

Отже, незважаючи на суб’єктний склад учасників цього спору, з огляду на предмет спору – наказ та акт щодо примусового відчуження / вилучення транспортних засобів позивача, а також підстави для його виникнення, спір між сторонами у цій справі стосується майнових прав позивача (їх захисту та відновлення) і має приватноправовий характер. 

Тож, враховуючи що спірні правовідносини виникли внаслідок прийняття та реалізації рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивача, його права, у нього виникла необхідність захисту свого цивільного права, у зв’язку з чим він як юридична особа правомірно звернувся до суду із позовом в порядку господарського судочинства, зазначивши в позовній заяві аналогічні аргументи для обґрунтування звернення саме до господарського суду із позовом у цій справі.

Щодо суб’єктів, уповноважених на реквізицію майна в умовах правового режиму воєнного стану, ОП КГС ВС, проаналізувавши положення статті 353 ЦК України, статей 1, 3, частин першої, третьої статті 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статей 1, 2, частин першої, другої статті 4, статті 15 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», статті 1, частини першої статті 21 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», дійшла таких висновків. 

За змістом статті 353 ЦК України, статті 1, частини першої статті 21 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізацією майна слід вважати надання Збройним Силам України чи іншим військовим формуванням України під час проведення мобілізації (часткової або загальної) згідно з мобілізаційними планами майна з наступним відшкодуванням державою його вартості у разі переходу цього майна у власність держави, знищення такого майна чи пошкодження державою Україною.

ОП КГС ВС зазначила, що законодавець відмежовує категорію «військове командування» («військові формування» згідно із Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію») від такого тимчасового державного органу, як військова адміністрація (відповідної адміністративної одиниці: населеного пункту, району, області), що створюється під час та на територіях, на яких введено воєнний стан. 

При цьому за змістом статей 4, 15 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» жодній військовій адміністрації не надано повноважень ухвалювати рішення, видавати розпорядження, накази тощо щодо примусового вилучення / відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, в умовах правового режиму воєнного стану.

Отже, ОП КГС ВС дійшла висновку, що обласна військова адміністрація (якою є відповідач), що утворюється в умовах правового режиму воєнного стану, не належить до військового командування в розумінні статті 3 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» або військового формування згідно із Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а тому не наділена повноваженнями та правами, передбаченими статтею 4 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», ухвалювати рішення, видавати накази, безпосередньо вчиняти дії щодо примусового вилучення / відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, в умовах правового режиму воєнного стану, зокрема, і у місцевостях, де ведуться бойові дії.

ОП КГС ВС зазначила про помилковість висновку судів попередніх інстанцій про дотримання відповідачем процедури примусового відчуження / вилучення у позивача транспортних засобів, оскільки відповідач, видаючи оскаржуваний наказ про примусове вилучення / відчуження у позивача автомобілів, діяв всупереч передбаченим законом повноваженням, наданим, зокрема, обласній військовій адміністрації в умовах правового режиму воєнного стану, і тому примусове вилучення / відчуження у позивача автомобілів за таким наказом відбулося з порушенням встановленої законом процедури.

При цьому позивач, вимагаючи зобов’язати відповідача повернути спірний автомобіль, заявив вимогу, спрямовану на витребування майна, однак сформулював цю вимогу не у повній відповідності належному способу захисту.

Водночас невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бутивитлумачені відповідно до належного способу захисту прав, і якщо таке тлумачення не призводить до порушення процесуальних прав відповідача. Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 ГПК України).

Тому за висновками ОП КГС ВС — суди попередніх інстанцій помилково відмовили в задоволенні позовної вимоги, спрямованої за своїм змістом на витребування майна, отже, в цій частині оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а позов – задоволенню шляхом витребування від відповідача на користь позивача спірного автомобіля.

Однак ОП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного наказу з огляду на те, що задоволення вимоги про визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу є неналежним, зокрема,неефективним способом захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

ОП КГС ВС також врахувала, що оспорюваний наказ вже виконаний, а тому він вичерпав свою дію.

Також ОП КГС ВС зазначила про відсутність підстав для задоволення вимог щодо оскарження акта, який за своєю правовою природою, зважаючи на положення статті 7 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», є документом, який не спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, а лише засвідчує факт приймання-передачі майна, рішення про примусове вилучення / відчуження якого було прийнято згідно з наказом відповідача, що став у спірних правовідносинах підставою для вилучення / відчуження автомобілів у позивача та через протиправність якого відбулося порушення права власності позивача на це майно.

Отже, ОП КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові в цій частині, але з інших підстав.

За результатами касаційного провадження касаційну скаргу задоволено частково, постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції скасовано в частині рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про зобов’язання відповідача повернути позивачу автомобіль і в цій частині ухвалено нове рішення – позов задоволено, витребувано від відповідача на користь позивача автомобіль, в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Детальніше з текстом постанови ОП КГС ВС від 16.02.2024 у справі № 910/10009/22 можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/117402189